Олександр Остапюк /Любомль/

ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ І ЛЮБОМЛЬЩИНА

Розповідаючи про зв’язки гетьмана Виговського з Любомльщиною декілька слів потрібно нагадати про його родовід і життєвий шлях.

Згідно твердження польського науковця Яблоновського, родина Виговських була походження руського, від князів Глинських. В дійсності Глинський рід має татарське походження, родоначальником якого був князь Лексада, котрий за часів князя Вітовта оселився на Русі, охрестився та дістав від великого князя м. Глинськ.

В середині ХVІ ст. Виговські вже були досить відомі і мали від короля земельні надання. Родинним гніздом цього роду був Овруцький повіт на Волині і там вони ще прозивалися Лучичами.

Діти Овруцького боярина Луки у 1541 році отримали від польського короля Сигізмунда Старого земельні наділи на Київщині, коло Вигова. Зі свого боку родина зобов’язалась, що за користування цими землями буде нести земельну службу. У 1546 році вони дістали королівське підтвердження цього надання «на вічні часи», після чого стали звати себе Виговськими.1

Всі ці родинні акти, разом з листом короля Сигізмунда Старого (1541 р.) до Київського воєводи Андрія Коширського з наказом увести братів Лучичів у володіння наданими їм землями, майбутній гетьман Іван Виговський дав вписати 7.05.1631 року до судових гродських книг Луцьких та таким чином зберіг їх для потомства й історії.2

Батько майбутнього гетьмана Остап був дідичем міста Гоголева на Київщині і намісником Київського замку у воєводи Адама Киселя. Був також членом Київського братства.

Рік народження Івана Остаповича Виговського не відомий. Він мав братів Данила й Костянтина, які також відіграли значну роль в історії України і сестру, яка вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Івановича Тетерю-Моржковського.

Пройшовши курс навчання в Києво-Могилянській академії Іван Виговський розпочав писарську кар’єру в луцькій замковій канцелярії, де працював протягом 1624-1640 років. Служив юристом у міському суді в Луцьку, згодом – намісник Луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства, записаний у списки у 1640 р.3 

У 1640-х роках службова кар’єра приводить українського шляхтича до Києва, де він стає писарем у польського військового комісара Шемберга, а на початку повстання знаходився у коронному війську Стефана Потоцького. Під Жовтими Водами був поранений і потрапив у татарський полон, звідки його визволив Богдан Хмельницький. Вступив до українського війська і з червня 1648 року, аж до смерті гетьмана Хмельницького, був незмінним генеральним писарем війська Запорізького.4

При Виговському уряд генерального військового писаря набув великого значення. будучи людиною розумною і з достатньою освітою, культурним і добре вихованим Іван Виговський став правою рукою гетьмана Богдана Хмельницького, його співробітником і довіреною особою. Він брав участь у дипломатичних переговорах, складанні важливих переговорів. Разом з гетьманом приймав чужих послів, листувався з чужоземними володарями, обговорюючи деталі біжучих з ними справ. Так само і у внутрішніх справах він листувався з полковниками та іншими старшинами. Його військова канцелярія була добре організована.

Після Переяславської угоди з Москвою Виговський отримав царську грамоту на велику кількість маєтків, серед яких міста Остер, Козелець, Бобровиця, Трипілля, Ромен та села Стайки, Лісовичі і Кошевате.

Історик М. Костомаров пише, що після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилися «дві політичні партії» – федеративна, на чолі якої стояв генеральний писар І. Виговський, і яка планувала утворити союз України з Польщею на нових началах їх спільного життя, та інша партія – «якщо можна всю масу народу назвати партією» – трималась царя московського.5

  Після смерті Б. Хмельницького Виговський стає заступником Юрія Хмельницького, а на раді у Чигирині у вересні 1657 року І. Виговського обрано гетьманом на невизначений час («поки змужніє Юрій Хмельницький»), а 25.10.1657 року на старшинській раді в Корсуні проголошено повноправним гетьманом.6

Влітку 1658 року Виговський розгромив запорізького кошового Я. Барабаша й полтавського полковника М. Пушкаря, що стали на чолі повстання проти Виговського, спираючись на Москву. Ще приймаючи гетьманський уряд, він зазначив: «Ця булава буде доброму на ласку, поганцеві на кару; нікому у війську підлещуватися не буду, військо запорізьке не може не знати страху». Він добивався, щоб встановити точний реєстр козацького війська і виключити з військових рядів «гультяїв і неправдивих козаків». Переговори Виговського з Швецією і Польщею мали головну мету – порвати зв’язки з Московщиною.7

Ставлення московського уряду до Виговського під час боротьби його з опозицією привело Виговського до війни з Москвою. Гетьман мав широкі задуми – добитись, спираючись на Швецію і Польщу, цілковитої незалежності України від Москви. 16.09.1658 року був укладений Гадяцький договір з Польщею. В офіційній російській, а згодом і в радянській історіографії ця угода розглядалася як зрадницька і про перехід України під Польщу.8 Але дослідження М. Костомарова дає зовсім інше уявлення про цю подію. Зокрема, в ньому зазначається, що згідно договору: «Україна – тобто землі, що включали тодішні воєводства: чернігівське, київське і брацлавське (теперішні губернії: полтавську, чернігівську, київську, східну частину волинської і південну половину подільської), – оголошувалися вільною і незалежною країною, з’єднаною з Польщею під ім’ям Великого Князівства Руського, на правах Великого князівства Литовського, так що Річ Посполита повинна була утворити союз рівних між собою і однаково вільних республік – Польської, Литовської і Руської, під управлінням короля, обраного трьома об’єднаними народами.

…Усередині Великого Князівства Руського все мало носити вигляд самобутньої держави. Верховна законодавча влада повинна випливати з національних зборів депутатів, обраних жителями трьох воєводств, що увійшли до Великого Князівства Руського; виконавча – повинна знаходитися в руках гетьмана, обраного довічно вільними голосами станів і затвердженого королем. Гетьман разом був верховним сенатором трьох воєводств і громадським правителем Великого Князівства Руського. Велике князівство Руське повинно мати свій верховний трибунал, … свою державну скарбницю, … своїх державних сановників, … свою монету і своє військо.»9

Надавалась також угодою повна релігійна свобода, тобто відміна греко-католицької унії. Але союз із Польщею, незважаючи на його блискучі умови, підняв проти себе Лівобережну Україну, підняв і Запоріжжя з його відомим кошовим Сірком. Відтоді Правобережна і Лівобережна Україна остаточно відкололися одна від одної політично, а об’єднувалися тільки в окремі моменти. Лівобережжя дедалі більше підпадало під вплив Москви. (Що нагадує теперішній час).10

Після цієї угоди Виговський остаточно вирішив порвати з Москвою і, зібравши козацькі полки, наймані війська, орди кримського хана та армію польських союзників, рушив на московське військо, яке тримало в облозі місто Конотоп. І маючи під рукою вдесятеро менше, ніж у противника, військо, гетьман Виговський здобув блискучу перемогу, де із стотисячного московського війська загинуло і було полонено більше 30 тисяч росіян. Скористатися перемогою гетьману завадила внутрішня старшинська опозиція полковників Т. Цюцюри, В. Золотаренка та інших підтримані запорізьким кошовим І. Сірком. Сильні антипольські настрої в широких верствах суспільства зумовили неприйняття Гадяцького договору більшістю козацтва. За таких умов І. Виговський у вересні 1659 року скликав козацьку раду в Германівці.11 Виговський розумів і попереджав про те, що царські уповноважені на віленській комісії 1656 року постановили віддати Україну під польське володарювання, як тільки цар отримає польську корону; тому набагато краще з’єднатися з Польщею на правах «вільної нації», ніж бути відданими у неволю. На раді гетьманові не вдалося переконати козаків у своїй правоті й рада позбавила його гетьманської влади. Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького.

Після зречення гетьманства І. Виговський подався до Галичини, на вітчизну своєї дружини, в село Руди біля Жидачева. Польський король не лише віддав цю маєтність у власність Виговського, але й настановив його київським воєводою та сенатором.

           20.05.1659 року на прохання короля Яна Казиміра королева Людовика Марія, якій належало Любомльське староство, видала привілей І. Виговському на Любомльське староство. (Див. додаток). А вже 4.06.1659 року сам король Ян Казимір видав І. Виговському грамоту на Любомль і нові герби. В грамоті сказано, що король дарує в дідицтво на вічні часи староство Любомльське і м. Любомль, що належали королеві Людовиці Марії, з усіма до того староства належними містами, містечками і селами, фільварками, а також з усіма пожитками, доходами, а також нащадкам І. Виговського на вічні часи. І. Виговський та його спадкоємці користуються дідичним правом і мають право продавати, давати і дарувати друзям, на церкву, а також віддавати на шпиталі, семінарії і школи. Крім того, в цьому привілеї король за заслуги перед Річчю Посполитою до прадавнього герба Виговських «Абданк» дозволив приєднати герб королівства Польського, білого орла в пурпуровому полі, а за криваві відваги і ув’язнення піднести звичайний герб княжат Руських, тобто лицаря, що сидить на коні і б’є дракона. Цей привілей затвердив сейм. (Див. додаток). Також йому було надано ще й Барське староство. Одночасно він став старостою Чигиринським, а в 1660 році – сенатором. Через два роки Виговський став Київським воєводою. У 1660 році одержав Виговський від Папського Престолу графське звання. З 1662 року він член Львівського православного братства і стає опікуном всього православ’я на правобережній Україні. Особливо проявив себе як заступник інтересів православного населення.

Ставши Любомльським старостою, він єдиний в речі Посполитій реалізував постанову Гадяцької угоди в релігійній частині. Будучи колятором і опікуном місцевих церков, він на території староства вивів всі уніатські церкви з-під юрисдикції уніатського єпископа Якова Суші і перевів їх у православ’я. Всі 13 парафій староства стали обслуговуватись православними священиками.12

Для однієї з Любомльських церков І. Виговський подарував ікону, яка була ще до кінця ХІХ ст.13

Будучи великим захисником православ’я І. Виговський надавав церквам Любомльського староства земельні наділи і фінансову підтримку. Одним з таких прикладів був привілей від 10 лютого 1661 року, де І. Виговський повідомляв, що він вирішив збудувати церкву в с. Нудиже та подарувати їй і тутешньому священику відповідний наділ землі. Він мотивував свій вчинок тим: «щоб хвала Божа в святому православ’ї поширювалася, я дозволяю своїм підданим Нудизьким закласти будівництво церкви Воздвиження Чесного Хреста…» Священик отримав від гетьмана на церкву лан та ділянку під будинок на свої потреби, поле і город.14

І. Виговський в Любомльському старостві обдарував землями церкви: с. Хворостів, с. Полапи (1660), с. Головно.

Ми не знаємо, в якому старостві була основна резиденція І. Виговського. По документах видно, що він кожен рік бував у Любомлі. Проживав, перебуваючи в Любомлі, скоріш всього, в старостинському будинку, що був у замку Любомля.

У березні 1664 року Іван Виговський, на той час воєвода київський, став жертвою інтриг з боку Павла Тетері та канцлера Миколи Пражмовського, які хотіли його позбутися з огляду на тодішній неспокійний стан на Україні, а, крім того, Тетеря мав з ним особисті рахунки.

За наказом Тетері, що був тоді з польською допомогою поставлений гетьманом Правобережної України, польський комендант, полковник Себастьян Маховський схопив Виговського та після комедії, яку було названо військовим судом, його було розстріляно 19 березня 1664 року в Ольхівці недалеко Корсуня.15

В провину йому ставили те, що він знову хотів вернути собі гетьманство, що він у зносинах із запорізьким кошовим Іваном Сірком, який керував повстанцями, що він обіцяв повстанцям боротись за віру й воювати поляків. Але все це неправда. Як розумний і досвідчений політик він не міг на це піти, розуміючи безперспективність цієї справи.

Причина страти І. Виговського була в П. Тетері, який другим шлюбом взяв дружину Данила Виговського, брата Івана Виговського. Незаконно присвоїв собі маєтки Данила, які належали його дітям. На цьому ґрунті між Виговським, який дбав про інтереси племінників і П. Тетерею виникли сварки і створилася смертельна ворожнеча. Будучи гетьманом, Тетеря також зазіхав на посаду Київського воєводи. Після того, як повсталі козаки були розбиті, П. Тетеря дав вказівку арештувати І. Виговського. Як сенатор, Виговський мав право апелювати до сенаторського трибуналу, але йому в цьому було відмовлено. Дозволено було тільки написати духовний заповіт, що він і зробив в останню ніч. У заповіті він відкинув всі звинувачення і заповів дружині, сину Остапу і дочці, як розпорядитися його майном і землями. Зокрема, Любомль він записав своїй дружині на пожиттєве помешкання. А доходи з Любомльських, Барських і Рудських маєтностей на навчання сина Євстафія. Сину також заповів Руду зі всіма селами і фільварками. Концері, шаблі, rządziki, які оправлені в золото і срібло, dywtyki і кульбаки заповів розділити між сином і дочкою і сина зобов’язав забезпечити посаг сестрі. Він вказав також, кому з його друзів, які подарунки зробити та як нагородити вірних слуг. Тестамент І. Виговський написав польською мовою.

 «Тіло моє, – продовжував Виговський, – згідно християнського звичаю, віддайте землі і помістіть його в мурованому склепі у Скиті Великому в церкві Воздвиження Чесного Хреста.» (Див. додаток). На думку науковців, це Манявський скит, що на Івано-Франківщині.

Дружина Виговського Олена не довго пережила свого чоловіка і померла коло липня 1664 року і заповіла похоронити її поряд з чоловіком.

Вбивство Виговського обурило шляхту і вони вимагали на сеймі слідства, за що воєвода Виговський був вбитий. Вироком сейму дружина Виговського Олена і її син Остафій були реабілітовані, та маєтки батька перейшли до сина. але повної реабілітації Виговського не було.

Син Виговського, Остафій, після третього шлюбу прийняв католицьку віру. Син брата І. Виговського Костянтина, Олександр був католицьким Луцьким єпископом у 1703 році. Один із нащадків родини Виговських, Йосип Виговський, був єпископом Луцьким. (1715-1730 рр.)

У 1767 році помер Тадей, останній з родини Виговських, що походили від гетьмана І. Виговського і його братів. Після смерті Тадея ключі Любомльський і Доманицький перейшли до його сестер, які Любомльський ключ продали у 1768 році за 300 000 злотих Францішку Браницькому, коронному ловчому, пізніше коронному гетьману.16

Після страти польською владою І. Виговського рішення про повернення церков Любомльського староства до православ’я було скасоване королем і церкви були повернуті під юрисдикцію уніатського єпископа Якова Суші.

На Любомльське староство, після смерті І. Виговського, претендував гетьман Павло Тетеря. Він добився від короля міста Любомля (можливо без інших населених пунктів староства) і володів ним до 1668 року. Після Тетері Любомльське староство дісталось князю Дмитру Юрію Вишневецькому, польному і коронному гетьману і воєводі Белзькому.17

Івану Виговському судилося стати гетьманом України у час, який в українській історіографії заведено називати добою Руїни. Міжнародна політика, яку проводив Виговський, мала на меті утворити в Україні справжню європейську державу, як підкреслював сам гетьман, – республіку на зразок Нідерландів чи Швейцарії. Виговський уклав союзний договір зі Швецією, перемир’я з Польщею поновив союз із Кримським ханством та Туреччиною. Найбільшим його досягненням стала Гадяцька угода, яка гарантувала Україні самостійність у складі федеративного союзу трьох країн – Польщі, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Руського.

 В більшості українського народу повернення під верховенство польського короля, з-під влади якого щойно визволилися, видавалися нестерпними. Тож роздерте внутрішніми суперечностями українське суспільство й розкололо Україну навпіл – Лівобережжя залишалось промосковським, на Правобережжі запанували поляки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  

1. Сенютович-Бережний В. Рід і родина Виговських // Український історик. – Рік 7. – Ч. VІ. – 3. – Нью-Йорк-Мюнхен, 1970. – С. 150.

2. Там само. – С. 151.

3. Пом’яник. (Луцького Хрестовоздвиженського православного братства). – Луцьк, 2000. – С. 13.

4. УРЕ. – Т. 2. – Київ, 1960. – С. 353.

5. Костомаров Н.И.  Гетьманство Выговского // Собрание починений: Исторические монографии и исследования. – СПБ, 1903. – Кн. 1. – Т. 2. – С. 314.

6. Летопись самовидца. – Москва, 1846. – С. 28-30.

7. Історія Українського війська. Видання Івана Тиктора. – Львів, 1936. – С. 218-219.

8. УРЕ. – Т. 3. – Київ, 1960. – С. 75.

9. Пінчук Юрій.  Гетьманство Івана Виговського в інтерпретації Миколи Костомарова // Історичний журнал. – № 4. – Київ, 2007. – С. 57.

10. Єфименко О. Я. Історія України та її народу. – Київ, 1992. – С. 116-117.

11. Енциклопедія українознавства. Т. 1. – Львів, 1993. – С. 243-244.

12. Gil Andrzej. Chełmska diecezija unicka 1596-1810. – Lublin, 2005. – T. 1. – S. 88, 144.

13. Батюшков П.Н.  Волынь. – С.-Петербургъ, 1888. – С. 16.

14. Gil Andrzej. Hetman Jan Wygowski jako fundator cerkwi w Nudyźu koło Lubomla na Wołynju // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матеріали ХІІІ міжнародної наукової конференції. – Луцьк, 2006. – С. 100-102.

15. Сенютович-Бережний В. Рід і родина Виговських // Український історик. – Рік 7. Ч. – VІ. – 3. –  Нью-Йорк-Мюнхен, 1970. – С. 154.

16. Сенютович-Бережний В. Рід і родина Виговських // Український історик. – Рік 7. Ч. VІ. – 3. – Нью-Йорк-Мюнхен, 1970. – С. 165.

17. Gil Andrzej. Hetman Jan Wygowski jako fundator cerkwi w Nudyźu koło Lubomla na Wołynju // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матеріали ХІІІ міжнародної наукової конференції. – Луцьк, 2006. – С. 100.

18. Пам’ятки історії Східної Європи. Руська (Волинська) метрика / Підготував П. Кулаковський. – Т. V. – Острог-Варшава, 1999. – С. 155-157.

19. Miesiecznik heraldyczny. – № 12. – Rok II. – Lwów, 1909. – S. 166-168.

20. Архивъ Юго-Западной Россiи. – Ч. VIII. – Т. II. – Киевъ, 1894. – С. 116-123.

О. Остапюк   Гетьман Іван Виговський і Любомльщина // Там само. – С. 44-52.

Остапюк О. «Гетьман Виговський  і Любомльщина. //  Минуле і сучасне Волині та Полісся. Любомль в історії України та Волині. – Матеріали ХХV Волинської обласної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 16-ій річниці Незалежності України, 720-ій річниці першої писемної згадки м. Любомля і 800-ій річниці першої писемної згадки Угровська. – м. Любомль, 25 жовтня 2007 р.- Луцьк, 2007. – 44 - 52 с.